900 просмотров

Шлях до здійснення мрій

Люди мають право говорити!
До Вашої уваги роздуми В.Швеця
український фізик-теоретик,
доктор фізико-математичних наук, професор,
академік Академії наук вищої школи України

Європейській вибір України – мрія багатьох поколінь українців. Це гасло збирало на початку 90-х під прапори націоналістичних організацій України всіх національно орієнтованих українців. Тоді їх було не так вже й багато. Врешті-решт націоналізм 90-х переважно і полягав у цьому гаслі. Тепер цей вибір офіційно визначений у нашій Конституції. Тобто те, що було мрією небагатьох, набрало у Верховній Раді України конституційну більшість.

Ми рухались до цього рішення довгих 28 років, але найшвидшим цей рух став за останні п’ять років.

У 90-х роках минулого століття національно свідомі українці не раз казали, що війна з Московією – це питання часу. Але думка чотирьох перших президентів України була іншою: «Братній російський народ ніколи не підніме руку на українців». І тут варто відразу визначити дві принципові помилки.

Перша – «московити – це не братній нам народ». Українці і московити належать до двох різних європеоїдних рас (загалом їх п’ять). Українці – це переважно європеоїдна динарська (також ще її називають «адріатична» або «балкано-кавказька») раса, до якої належить більшість народів центральної Європи включно з австрійцями і південними німцями, а московити – це переважно європеоїдна «східно-балтійська» раса.

Отже, всупереч різноманітним псевдонауковим дослідженням про «спільне походження», факти свідчать – українці і росіяни виявляють суттєві расові відмінності, причому українці є одноріднішими в цьому відношенні і презентовані лише європеоїдними типами, московити ж мають суттєву монголоїдну домішку.

Расовий склад двох народів беззаперечно обумовлює також і їхні етнічні та психічні особливості, а серед іншого й абсолютно відмінний менталітет.

Друга – ніколи не нападе. За підрахунками українських істориків остання війна з московитами – це вже двадцять друга подібна війна. У 90-х роках у нас за плечима вже була двадцять одна війна. Логічним постає питання: яким мав бути рівень державного мислення найвищих очільників нашої держави, щоб зігнорувати такий багатий історичний досвід нашого народу?

Такою ж була і доктрина національної безпеки України, яка, за інерцією, все ще вбачала певну загрозу з боку західного кордону України. З такої доктрини випливала і цілком згубна для української держави практика.

Тоді майже всі силові відомства та спецслужби України очолювали громадяни Московії, які цілеспрямовано та наполегливо готували українську армію до капітуляції під час майбутньої збройної агресії проти України. Рішення про таку агресію у Москві тоді вже було прийняте. Залишалось лише питання вибору слушного моменту. Результат – ми зустріли військову агресію Московії фактично без боєздатної армії. Двадцять три роки армія руйнувалась, аж поки її практично не стало. За останні п’ять років ми знову маємо доволі сучасну армію – на тепер одну з найкращих армій Європи. Вона ще поступається за багатьма показниками агресору, але динаміка зростання її військової потуги значно перевищує російську. Недалекий той час, коли наша армія буде здатна не лише ефективно боронитись від подальшої агресії Московії.

Сьогодні так і хочеться запитати деяких кандидатів у президенти питання, а які гарантії безпеки з боку Московії вони вбачають на сьогодні для України і за рахунок саме чого – повернення її до політики нейтралітету та багатовекторності, а може відмови України від європейського та євроатлантичного векторів, автономізації маріонеткових республік Донбасу з їх кишеньковими силовими структурами або «мовчання ягнят» щодо анексії українського Криму та федералізації унітарної України?

Історично, московити є штучним народом: чужа назва країни, чужа історія, чужа мова, чужа державна символіка, відсутність етнічної самоназви. Угро-фінські племена Залісся об’єднала в один народу лише православна релігія. Після хрещення Русі у десятому столітті почалося навернення до християнства мешканців Залісся – дикої і віддаленої від Русі території між Волгою і Окою, що хоча і контролювалась представниками Київської династії Рюриковичів з одинадцятого століття, але ніколи не вважалась корінною землею Русі. На цій території виникли десятки монастирів, навколо яких почали утворюватись міста і села з навернених у християнство тубільців. Їх навчили орати землю і назвали «крестьянами», на відміну від решти аборигенів, що християнами ще не стали і продовжували своє традиційне життя мисливців і збирачів. (Зауважимо, що на землях Русі населення навчилось орати землю ще за п’ять тисяч років до нової ери у часи Трипільської культури).

Разом з релігією прийшла на Московію й церковнослов’янська мова – насправді ж македонський діалект староболгарської мови. Ця мова спочатку була лише мовою завойовників-Рюриковичів, але поступово, за століття потому, стала й мовою місцевого населення. Фактично, це єдине, що є спільного у нас з московитами. Це єдине, що дозволяє нам і московитам називати себе слов’янами, тобто народами, спорідненими не ознакою крові, а лише належністю наших мов до однієї мовної групи. Але українська мова від початку була близькою до церковнослов’янської мови через спільність їх походження, а майбутнім московитам вона була примусово накинута церквою і правлячою верхівкою завойовників, не маючи нічого спільного з мовою місцевого населення.

Християнство у Заліссі, на відміну від Русі, відразу відіграло провідну роль у долі цих земель. Спочатку воно сприяло завоюванню цих земель, надалі допомогло утвердженню на них влади князів. Нарешті, після ослаблення Русі внаслідок татаро-монгольської навали, воно освятило зворотну експансію колишньої колонії Русі на метрополію – саму Русь і стало одним із потужних механізмів утримання тепер уже Русі в якості колонії Московії. Захопивши Русь, Московія (це її офіційна назва до 1721 року) перебрала на себе її самоназву, правда у варіанті Росія (1721 рік). Проте не перебрала на себе етнічну самоназву її мешканців, нинішніх українців, «русини». Так і залишилась у них і по тепер їх зовнішня назва «русские», що завжди вказувала лише на їх приналежність до данників Русі, але не до корінних її мешканців русинів. Московити («русские») і натепер є єдиним народом у світі, назва якого є прикметником, а не іменником.

Московське православ’я завело нас у духовну кабалу до держави Московії. Тому звільнення від колоніальної залежності для України неминуче мало б означати обов’язкове звільнення і від всевладдя Московського патріархату на нашій землі. Україна тепер має ТОМОС від Вселенської патріархії. Віднині й навіки ми отримали релігійну (духовну) свободу і право бути рівними серед рівних народів Європи. Такі події в історії кожного народу бувають лише один раз. До речі, у Московії ТОМОСу немає і понині.

Другим ланцюгом, що прив’язував нас до Московії став у двадцятому столітті російський націонал-комунізм. Він поступово перетворився у панівну релігію на теренах колишнього Радянського Союзу, відтіснивши на другий план Московське православ’я. Правда, тепер вони знову поступово міняються місцями. Ця ідеологія і водночас релігія становили й досі становлять на теренах України найбільшу загрозу українській самостійності. Зараз зроблений рішучий крок у декомунізації українського суспільства, це одночасно означає розірвання ще одних духовних пут, що пов’язують нас з метрополією.

Тому сучасна боротьба Московії за «руський мир», є боротьбою за збереження всіх зовнішніх атрибутів радянської епохи. Єдині території України, де ці символи збережені у недоторканості, – це окуповані території Донбасу і Криму. Єдина країна світу, де культ кривавого диктатора Сталіна знову відроджується – це знову Московія. Зовні декомунізація майже завершена, але підґрунтям більшовизму завжди був російський шовінізм, тому декомунізація може стати насправді успішною лише з одночасною дерусифікацією українського суспільства.

Самостійність – це, в першу чергу, категорія духовна. Духовна самостійність і самодостатність завжди є предтечею самостійності державної. Ідеальним підтвердженням цієї тези є держава Ізраїль. Можна сказати й інакше, загроза державній самостійності залишається реальною доти, доки суб’єкт цієї державності не стає самодостатньою культурною одиницею світової цивілізації. Наразі питання геноциду українців у Радянському Союзі винесено на рівень першочергового питання внутрішньої і зовнішньої політики української держави. Україна постала як самостійна держава в першу чергу для того, щоб геноцид українців ніколи більше не постав на порядок денний як чергова реальність сьогодення.

Основою духовної самодостатності нації завжди є культура в найширшому сенсі цього слова. Це українська мова, українська книга, українська пісня, українське кіно і, нарешті, українська наука, як один з головних локомотивів культури двадцять першого століття. З 2014 року активно розвивається українська книжка, знімаються українські фільми, на радіо і телебаченні звучать українські пісні, державні інституції приділяють увагу ефективному функціонуванню української мови.

Ми отримали у спадок від колишнього Радянського Союзу колосальний науковий, технічний і промисловий потенціал, але всі роки незалежності життя в ньому ледь жевріло і він поволі вмирав. Лише в останні роки ми взялись за розв’язання насправді масштабних завдань в авіабудуванні, ракетобудуванні, машинобудуванні, енергетиці, за розробку ядерних технологій усіх рівнів і призначення і, я сподіваюсь, взялись без зайвої реклами. Але все це і є справжня, покликана потребами українського суспільства, розбудова української держави.

Україна сьогодні нагадує потужний літак, що розганяється злітно-посадковою смугою для злету. Не дати українському літаку злетіти – це головне завдання Московії натепер.

Друзі, земляки та колеги! Не даймо себе обдурити! Україна рухається правильним курсом. Оберімо того, хто найкраще поведе корабель української нації до мети, цілком визначеної за п’ять років останньої війни: перемоги у війні, миру на умовах святості і недоторканості наших кордонів, економічного процвітання і достойного місця серед провідних націй світу. Пам’ятаймо, що під час війни ми обираємо не стільки президента, скільки Верховного головнокомандувача, якому доведеться приймати доленосні рішення військового характеру.

Слава Україні! Героям слава!

Слава Українській нації! Смерть ворогам!

Україна – понад усе!